Трансформація економічної моделі України

Власність і ринок — це різні речі. Власність — це коли в заводу є прізвище. Ринок — це правила: конкуренція, банкрутство, суди, доступ до капіталу, вільний вхід і вільний вихід. Ми зробили перше за п'ять років і не зробили друге за тридцять.

Сертифікатна приватизація роздала папірці населенню, а контроль дістався тим, хто вже сидів усередині — директорам і тим, хто мав доступ до держави. Це не був злочин конкретної людини, це була конструкція. У країні не було ні капіталу, ні кредиту, ні фондового ринку, ні працюючої процедури банкрутства. Купити завод за гроші не міг ніхто, бо грошей не було ні в кого. Тому завод діставався не тому, хто краще ним керуватиме, а тому, хто ближче стояв.

Далі почалося те, що визначило наступні тридцять років. Головним активом власника став не завод, а доступ. Доступ до дешевого газу, до бюджету, до податкового відшкодування, до ліцензії, до суду. Завод був радше приводом для цього доступу, ніж джерелом прибутку. Прибуток був у різниці цін, яку створювала держава, — і саме там, а не в модернізації, працювали найрозумніші люди країни.

Звідси все інше. Якщо гроші заробляються біля держави, то власник інвестує в політику, а не в технологію. Якщо неефективність не вбиває — банкрутства немає, — то немає причини її прибирати. Якщо суд не захищає контракт, то єдиний спосіб захистити угоду — це партнер із силовим ресурсом.

ВВП за 1991–1999 роки впав приблизно на 60 відсотків — це найглибше падіння в Європі, глибше за Велику депресію в США. Але падіння було не найгіршим наслідком. Найгіршим наслідком було те, що на дні цього падіння сформувався тип бізнесу, для якого держава — це джерело доходу, а не рамка правил. Ми потім тридцять років жили з людьми, яких зробили 1990-ті.

Порахуймо, з чого складалося зростання в середньому близько 7 відсотків на рік. Перше: девальвація 1998 року зробила українську працю і українську енергію дешевими в доларах. Друге: світові ціни на сталь пішли вгору — з приблизно 200 доларів за тонну на початку 2000-х до понад 1000 доларів на піку 2008-го. Метал і хімія давали близько 40 відсотків експорту. Третє: російський газ по 50 доларів за тисячу кубів. Четверте: радянські потужності стояли недозавантажені — їх не треба було будувати, їх треба було просто ввімкнути. П'яте, з 2005-го: кредитний бум і валютна іпотека, коли в країну зайшли іноземні банки.

Жоден із цих п'яти пунктів не є нашою заслугою. Чотири з них — це подарунок, який могли забрати назад. Його і забрали в 2008-му.

Модернізація була, і несправедливо казати, що її не було зовсім. Метінвест, ММК Ілліча, ІСД купували обладнання, ставили машини безперервного лиття, закривали найгірші мартени. Але це була модернізація в межах старої логіки: та сама продукція, той самий низький переділ, просто трохи дешевше. Енергоємність нашого ВВП залишалася приблизно втричі вищою за європейську. Структура експорту за вісім років зростання практично не змінилася — це найточніший показник того, що нової економіки не з'явилося.

Що ми зробили з цими грошима. Ми їх проїли — це не докір, це факт бюджету. Соціальні зобов'язання 2004–2007 років були розраховані на те, що сталь коштуватиме тисячу доларів завжди. Ми зафіксували видатки на піку циклу і залишили їх, коли цикл закінчився.

Помилка не в тому, що ми зростали на сировині. На сировині зростали всі, у кого вона є. Помилка в тому, що ми вирішили, ніби високі ціни на сталь — це наша компетенція.

Агросектор. Кернел, МХП, Астарта, пізніше Нібулон — вони після 2008-го почали рахувати врожайність із гектара, логістику, елеватори, вертикальну інтеграцію, вихід на біржі. Ринковий продукт, світова ціна, ніяких пільг, які можна виторгувати. Роздріб — АТБ, який побудував бізнес на обороті й собівартості. ІТ, який просто не мав боргової моделі: там немає активу, який можна закласти, тому там ніколи не було цієї спокуси.

Не перейшли метал і хімія. Найбільші групи — СКМ, ІСД, структури Фірташа — після 2008-го зробили не трансформацію, а реструктуризацію боргу. Вони не зменшували собівартість, вони домовлялися: з кредиторами, з урядом, з НБУ. І це була раціональна поведінка. Домовитися було дешевше, ніж переоснащуватися.

Ось чому урок не пішов далі окремих компаній: збитки в цій економіці були соціалізовані. Держава рекапіталізувала банки. Газ для промисловості й населення продавався нижче собівартості, а дірку — приблизно два відсотки ВВП — тягнув Нафтогаз, тобто бюджет, тобто всі ми. Банкрутство не працювало: збанкрутувати велике підприємство в Україні було політичним рішенням, а не юридичною процедурою. Суд не був загрозою.

Якщо неефективність тебе не вбиває, у тебе немає причини її прибирати. Це проста, вичерпна відповідь.

А після 2010-го держава пішла далі й почала рент відновлювати системно: газові схеми Фірташа, ВЕТЕК, ручне управління податковим відшкодуванням. Тобто криза сказала бізнесу «стань ефективнішим», а держава відповіла «не треба, я компенсую». Бізнес послухав державу, і був правий.

Що сталося фізично: ми втратили Крим і частину Донбасу, це приблизно 15 відсотків ВВП і значна частина важкої промисловості. Метінвест втратив Єнакієвський метзавод і потім Авдіївку, ДТЕК — антрацитові шахти, енергетика Луганщини пішла. Найбільше втратив Ахметов — просто тому, що в нього там було найбільше.

І тут уперше за двадцять років велике підприємство перестало бути безумовною цінністю. До 2014-го завод — це застава, статус і аргумент у розмові з владою. Після 2014-го завод — це ще й географія, яку ти не контролюєш. Актив став умовним. Умовним став і борг під нього.

Тому так, ціна змінилася: логістика, збут, контракти, здатність за пів року перекинути постачання з Росії на Туреччину або в ЄС — усе це стало коштувати більше, ніж тонни потужностей. Метінвест переорієнтував продажі, з'явилися нові напрямки — Близький Схід, Північна Африка, квоти ЄС.

Але я не хочу, щоб це звучало як історія прозріння. Диверсифікувалися ринки, а не модель. Ті самі групи паралельно перебудовували ренту всередині країни: «Роттердам+» в електроенергетиці, зелений тариф, тарифні рішення НКРЕКП. Прибуток так само робився на регуляторному рішенні, просто рішення тепер було не про газ, а про кіловат.

Найбільша зміна 2014 року була не економічною, а політичною: зникло лобі, чиї заводи стояли на Сході й чий бізнес фізично залежав від російського ринку. Це не зробило нашу економіку продуктивнішою. Це просто прибрало тих, хто найгучніше заперечував проти повороту на Захід.

Цифри чесні й хороші. Частка ЄС в експорті зросла приблизно з чверті до понад 40 відсотків. Частка Росії впала з приблизно чверті до 5–7 відсотків до 2021 року. ІТ-експорт — з приблизно 1,1 мільярда доларів у 2013-му до майже 7 мільярдів у 2021-му. Аграрний експорт — близько 27 мільярдів. Банківську систему очистили: понад 90 банків вивели з ринку, ПриватБанк націоналізували в грудні 2016-го з дірою приблизно 5,5 мільярда доларів.

Тепер незручні цифри. Середнє зростання за ці роки — близько 3 відсотків. Інвестиції — 13–17 відсотків ВВП, тоді як для наздоганяючої економіки потрібно 25–30. І головне: у 2021 році ВВП України все ще був нижчим за рівень 2013 року. Сім років — і ми не повернулися туди, звідки виходили.

Тобто ми змінили напрямок торгівлі, але не змінили, чим торгуємо. ІТ й агро зростали, бо були найменш зарегульованими секторами — вони росли в тіні держави, а не за її участі.

Чого ми не встигли прибрати до 2022 року. Зовнішнє: пальне — до 70 відсотків дизелю йшло з Росії й Білорусі; енергосистема залишалася синхронізованою з російською аж до лютого 2022-го; ядерне паливо тільки почали заміщувати Westinghouse; антрацит; російський капітал у банківському секторі до 2016–2017 років і власність через кіпрські ланцюжки.

Внутрішнє, і воно важливіше. Суд. Відсутність ринку капіталу — ми за тридцять років так і не побудували місце, де компанія нормально, ефективно може взяти довгі гроші всередині країни. Ринок землі відкрили тільки в липні 2021-го, з обмеженнями. АМКУ, який не був антимонопольним органом у справжньому сенсі. Монополізована енергетика.

І найглибше. Ми продовжували експортувати сировину і людей. Близько трьох мільйонів українців працювали за кордоном, перекази — близько 15 мільярдів доларів на рік, майже 9 відсотків ВВП. Це і є модель: продати руду, продати зерно, продати працю. Не встигли ми відмовитися саме від неї.

Азовсталь. ММК Ілліча. Авдіївський коксохім. Маріупольський порт. Заблоковане море. Приблизно п'ята частина території. Значна частина генерації, яку системно вибивають із 2022 року й далі. Експорт впав із 68 мільярдів доларів у 2021-му до приблизно 44 у 2022-му, ВВП — майже на 29 відсотків за рік. Прямі задокументовані збитки інфраструктури, за оцінками KSE, перевищують 170 мільярдів доларів.

Що отримали. Перше — незворотність: питання «а може, повернемося до східного ринку» більше не існує, і це заощадить нам двадцять років політичних суперечок. Друге, і воно значно важливіше, — у нас уперше за тридцять років з'явилася галузь, побудована приватними компаніями, які конкурують продуктом, а не доступом. Це дрони й ширше — оборонка. Сотні виробників, цикл від ідеї до фронту вимірюється тижнями, замовник відбирає за тим, що літає, а не за тим, хто чий.

Це найближче до нормальної ринкової економіки, що в нас коли-небудь було. І це виросло під час війни, у секторі з державним замовленням — тобто рівно там, де за всією нашою попередньою логікою мала б бути найбільша рента.

Тепер пряма відповідь на питання. 2022-й не завершив перехід до нової моделі. Він добив стару. Модель, у якій дешевий метал і дешевий газ дають зростання, померла остаточно — не через рішення уряду, а тому що заводів більше немає, а газ ніхто дешево не продає. Нова модель не побудована. У нас є її фрагмент — оборонний технологічний сектор — і він поки живе всередині воєнної бульбашки з гарантованим замовленням.

Оборонна промисловість як експортна галузь. Ми зараз єдина країна в Європі з бойовою перевіркою продукту в реальному часі, і це актив, який має термін придатності. Данська модель, коли союзник платить за виробництво в Україні, має розвернутися: не тільки вони фінансують наше, а ми продаємо своє й будуємо спільні виробництва в них. Це вже почалося, і це треба масштабувати, поки перевага не вивітрилася.

Модель закупівлі. Держава як швидкий замовник, який відбирає продукт за результатом на фронті, а не за паперами, — це найкраще, що вміє наша держава сьогодні. Це варто перенести на цивільні закупівлі, а не навпаки.

Інженерів. Люди, які за три роки навчилися робити залізо й софт світового рівня, — це той капітал, який не можна списувати після війни.

Згорнути треба інше. Бюджет, у якому 40–50 відсотків видатків покривають зовнішні партнери, — як це буде після війни? (Навіть зараз витрати йдуть на соціальну підтримку, а не інвестиції чи освіту.) Держава як найбільший роботодавець і найбільший покупець. Валютні обмеження. Бронювання як спосіб розподілу робочої сили. Усе це виправдано зараз і руйнівно потім.

І головний ризик відбудови. Якщо міжнародні гроші підуть на фізичне відновлення того, що було, — тих самих малопродуктивних підприємств, тих самих будівель, — ми за 300 мільярдів доларів побудуємо Україну 2013 року. Гроші мають купувати продуктивність, а не квадратні метри. Це означає співфінансування з приватним капіталом як умову, страхування воєнного ризику замість прямих грантів бізнесу, і готовність не рятувати те, що й до війни не працювало.

Найбільша небезпека не в тому, що гроші вкрадуть. Крадіжку видно, і за неї тепер вже почали карати. Небезпека в тому, що бізнес звикне: джерело доходу — це держава і донор. Це та сама рента 1990-х, тільки тепер із прапором ЄС.

Продуктивність на одного зайнятого і частка приватних інвестицій у ВВП. Якщо в 2035 році приватні інвестиції — близько 25 відсотків ВВП, а не 13–15, як усе наше незалежне життя, і якщо половину експорту становлять товари й послуги з високою доданою вартістю — модель змінилася. Якщо ми й далі продаємо руду, зерно й ІТ або тепер дефенс-аутстаф, а інвестиції тримаються на державних програмах — не змінилася, як би добре не виглядав ВВП.

Тепер від чого буде найважче відмовитися. З трьох варіантів у питанні перші два відпадуть самі. Дешеві ресурси вже закінчилися: газу по 50 доларів немає і не буде, дешевої праці немає, бо демографія вирішила це за нас — країна вийде з війни з населенням на підконтрольній території близько 30 мільйонів і дефіцитом робочих рук у кожній галузі. Залежність від великих активів війна знімає буквально: активів фізично менше.

Найважче буде відмовитися від третього. Від очікування, що держава й партнери завжди закриють діру, яку не закрив приватний інвестор. Це єдина з трьох звичок, яку зовнішній шок не лікує, — навпаки, кожен транш робить її міцнішою. Ми вже тридцять років живемо в економіці, де найприбутковіша інвестиція — це стосунки з тим, хто розподіляє. Війна цю логіку не зламала, вона просто змінила розподільника: раніше це був уряд із газом, тепер це уряд із зовнішнім фінансуванням і оборонним замовленням.

Тому головне питання 2035 року — не скільки ми відбудували. А чи заробляє український бізнес більше на клієнті, ніж на державі або донорі.

Від того, чого вже немає, відмовитися легко.